Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узагальнення
судової практики «Про окремі питання судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»
за
2014 – 2015 р.р.
Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності розглядалися у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог ЦПК України. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними за повідомленням суддів місцевого суду загальної юрисдикції не виникало особливих складнощів, та суд залежно від предмета і підстав позову застосовував норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішував судові справи.
В той же час з огляду на невелику кількість судових справ даної категорії упродовж 2014 - 2015 р.р. в Амур-Нижньодніпровському районному суді м. Дніпропетровська переважна більшість судових рішень, ухвалених під головуванням суддів Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, та які були оскаржені в апеляційному порядку, судом апеляційної інстанції була залишені без зміни. Проаналізувати причини помилок, що були допущені з наведенням прикладів, вдається на підставі таких судових справ.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27.08.2014 р. рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Апеляційним судом було зазначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Усупереч зазначеній нормі суд першої інстанції не встановив усі обставини, що мають значення для справи, а саме: не встановив всіх осіб, на чиї права та обов'язки може вплинути ухвалене судом рішення та не залучив їх до участі у справі, а саме не долучено до участі у справі Старину А.В., який є боржником за кредитним договором, тому суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23.09.2014 р. рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Апеляційним судом було зазначено у відповідному рішенні, що суд першої інстанції правильно встановив, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються положеннями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) та що реалізація майна позивача відбулася у зв'язку з процедурою банкрутства, яка на час ухвалення оскаржуваного рішення вже була припинена. Як убачається з Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо об'єкта нерухомого майна від 24 грудня 2013 року, отриманих судом першої інстанції на свій запит, власником домоволодіння та земельної ділянки за адресою вулиця Ризька 82 у м. Дніпропетровську згідно договорів купівлі-продажу земельної ділянки та домоволодіння серія та номер р.№3890, ВТК № 801347; р.№3888, ВТК № 801346, виданих 16 серпня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. є громадянин Харлан Андрій Олександрович (а.с.61,62). Проте, суд першої інстанції на зазначені обставини уваги не звернув, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, та, задовольняючи позовні вимоги, в порушення вимог ч.4 ст. 10 та положень ст. 32, ч.1 ст. 33 ЦПК України, не вирішив питання про залучення до участі у справі Харлана А.О. - власника спірного нерухомого майна, інтересів якого безпосередньо стосується оспорюване рішення.
Судом першої інстанції визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 14 квітня 1998 року на квартиру 146 в будинку №8 по проспекту Воронцова в м. Дніпропетровську, на підставі якого була здійснена державна реєстрація права власності на вказану квартиру за Кавалеровим Юрієм Григоровичем. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири 146 в будинку №8 по проспекту Воронцова в м. Дніпропетровську, укладений 24 червня 2014 року між Стоюніним Олегом Юрійовичем, який діяв за довіреністю від імені Кавалерова Юрія Григоровича, та Носатенком Владиславом Євгеновичем, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кретовою Наталією Борисівною, зареєстрований в реєстрі за №779. У Носатенка Владислава Євгеновича витребувано квартиру 146 в будинку №8 по проспекту Воронцова в м. Дніпропетровську та передано Квашенко Людмилі Олексіївні. Державну реєстрацію права власності на квартиру 146 в будинку №8 по проспекту Воронцова в м. Дніпропетровську за Кавалеровим Юрієм Григоровичем, Носатенком Владиславом Євгеновичем скасовано. В іншій частині позову відмовлено; вирішено питання про судові витрати.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що відповідно до ст. 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. У разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, суд відмовляє в позові до неналежного відповідача з цієї підстави і не повинен робити інших висновків, щодо обставин справи, не пов'язаних із встановленням належності відповідача. Із матеріалів справи вбачається, що прокурором заявлені позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, виданого 14.04.1998 року виконкомом міської ради народних депутатів згідно розпорядження від 14.04.1998 року за №3886, однак, виконком Дніпропетровської міської ради до участі у справі у якості відповідача не залучений. Крім того, прокурором заявлені позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24 червня 2014 року, однак, Стоюнін Олег Юрійович, який діяв за довіреністю від імені Кавалерова Юрія Григоровича, і продав спірну квартиру Носатенку Владиславу Євгеновичу, до участі у справі не був залучений. За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню на підставі п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України, оскільки порушення судом норм процесуального права призвело до неправильного вирішення спору, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки висновки суду щодо задоволення позовних вимог є передчасними. Крім того, апеляційний суд зазначив, що, заявляючи позовні вимоги про витребування спірної квартири у Носатенка Владислава Євгеновича та передачу її Квашенко Людмилі Олексіївні, прокурор посилався на ст. 388 ЦПК України, яка не регулює правовідносини, що виникли між сторонами.
Щодо зазначеного у листі від 12.04.2016 р. прохання навести спірні питання, які виникають при застосуванні рекомендаційних роз’яснень, викладених у зазначеній Постанові Пленуму Верховного Суду України, та запропонувати можливі шляхи їх вирішення, то при обговоренні листа від 12.04.2016 р. за вих. №ЕП-1157 судді місцевого суду повідомили про відсутність на даний час спірних питань з означеного питання, тому в даному узагальненні вони й не зазначені.
Також, на даний час не є можливим виконати вимоги листа від 12.04.2016 р. №ЕП-1157 в частині направлення до п’яти копій судових рішень апеляційних судів про скасування та зміну судових рішень судів першої інстанції, оскільки з усіх справ, які були предметом для ознайомлення при роботі над узагальненням, зазначеної вище категорії, та по яким протягом 2014 – 2015 р.р. здійснювалося апеляційне провадження, апеляційним судом було скасовано з ухваленням нового рішення лише 3 судових рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, копії який й направляються у додатку до даного узагальнення.
Узагальнення
судової практики розгляду Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в іншому шлюбі, у тому числі стосовно майна, набутого одним чи кожним із них у наслідок приватизації, та майна, що передане ними або одним із них для здійснення підприємницької діяльності за період
2014-2015 роки
Справи про поділ майна подружжя відносяться до категорії спорів, які виникають із сімейних правовідносин.
Відповідно до ст.60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст.ст.69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Відповідно до вимог ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
З урахуванням вимог ст.213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.
За правилами ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Згідно статистичних даних за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2015 року на розгляді Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська перебувало 60 справ про поділ майна подружжя (38 та 22 справи за 2014 рік та 2015 рік відповідно).
З даної категорії справ з ухваленням рішення розглянуто 24 справи у 2014 році, з яких 19 позовів задоволено, та 13 справ у 2015 році, з яких 13 позовів задоволено.
Рішення по 10 справах за 2014 рік та по 11 справах за 2015 рік було оскаржено до апеляційної інстанції.
По трьох справах у 2014 році апеляційним судом Дніпропетровської області ухвалено нові рішення і два рішення суду першої інстанції змінено, у 2015 році рішення по одній справі апеляційним судом змінено.
В узагальненні необхідно висвітлити судову практику розгляду спорів про поділ майна між подружжям (колишнім подружжям), зокрема щодо:
Слід зазначити, що суддями Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська протягом 2014-2015 років розглядалися справи щодо поділу майна подружжя, зокрема щодо неподільних речей, поділу майна між чоловіком і жінкою, які проживають однією сім'єю але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; поділу майнових прав, у тому числі на новозбудоване майно та недобудоване майно; визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності; виділу своєї частки з майна, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності в натурі.
Категорії справ, в яких мова йде про поділ майна між подружжям у випадках, коли один із них (або обидва) - фізична особа-підприємсць та відмінності такого поділу від поділу майна між подружжям, де чоловік або дружина (або обидва) - учасник господарського товариства; поділу майна за шлюбним договором; питання визначення початку перебігу строків позовної давності для пред'явлення позову про поділ майна, у тому числі після розлучення (розірвання шлюбу та припинення фактичних шлюбних відносин); визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, у тому числі спадкового договору, договору довічного утримання; визнання недійсним шлюбного договору або окремих його положень; спорів з приводу договору, укладеного між подружжям. про надання утримання одному з них або про його припинення в період за 2014-2015 роки не розглядалися.
Категорії справ, в яких мова йде про поділ майна між подружжям у випадках, поділу майна за шлюбним договором; визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, у тому числі спадкового договору, договору довічного утримання; визнання недійсним шлюбного договору або окремих його положень; спорів з приводу договору, укладеного між подружжям про надання утримання одному з них або про його припинення взагалі не розглядалися суддями Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, а відтак зазначити спірні питання які виникають під час судової практики не маємо можливості.
Для розгляду справ про поділ спільного майна подружжя необхідно:
Водночас слід визнати непослідовною позицію ВСУ у відношенні майна приватних підприємств та майна, набутого у результаті здійснення одним з подружжя підприємницької діяльності. З однієї сторони ВСУ робить не безспірний, з огляду на зміст ст. ст. 60, 61 СК висновок про те, що "майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя". З іншої сторони, ВСУ визнає, що другий з подружжя має право на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Якщо найвища судова інстанція України визнає зазначене майно об'єктом особистої, а не спільної власності подружжя, то і доходи, одержані за рахунок такого майна, на підставі ст. 58 СК мають вважатися особистою власністю. І лише в тому випадку, коли другий з подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні такого майна, в управлінні цим майном чи догляді за ним суд може поширити на це майно правовий режим спільної сумісної власності (див. коментар до ч. 2 ст. 62 СК);
При проведенні поділу суд повинен враховувати не лише інтереси сторін спору - чоловіка та дружини - але й дітей (абзац другий ч. 1 ст. 71 СК). При цьому ВСУ відзначив, що "інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дочки, сина або другого з подружжя, що заслуговують на увагу, можуть враховуватися судом при визначенні способу поділу спільного майна в натурі й у тому разі, коли суд не відступив від засади рівності часток" (абзац п'ятий пункту 30 постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя").
При здійсненні поділу речей, неподільних за своєю природою, судді повинні враховувати роз’яснення, викладені у пункті 14 постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 04 жовтня 1991 року № 7, якими встановлено, що квартира, яка перебуває у спільній сумісній власності, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.
Спірних питань щодо розгляду даної категорії справ, а саме тих справ які перебували на розгляді, у суддів Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська не виникало.
Хотілось би зазначити, що при розгляді справ про поділ майна подружжя непоодинокі випадки коли сторони закінчували спір мирним шляхом і судом постанавлювалася ухвала про затвердження мирової угоди.
Обговорюючи правову позицію Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, а саме проте, що норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:
З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.
Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.
За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.
Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, хотілось би зазначити, що при теперішній економічній ситуації у державі не всі можуть працевлаштуватися. Крім того, все більше жінок, а іноді і чоловіків, є домогосподарками за згодою обох з подружжя, а відтак один з подружжя може перебувати вдома з дітьми і займатися хатніми справами і тоді зазначена правова позиція порушує права того ж подружжя який виконував хатню роботу та перебував з дітьми, і при можливому розлученні та поділі майна не зможе довести свій грошовий вклад у придбання майна.Виникають питання при розгляді спорів щодо поділу майнових прав, у тому числі на новозбудоване майно та недобудоване майно та щодо поділу домоволодіння в натурі.
По даній категорії справ призначаються та проводяться експертизи: судова будівельно-технічна, судова товарознавча.
Хотілось би зазначити, що у більшості випадках відсутні документи для проведення експертизи і суд не може надати їх на клопотання експерта, у зв’язку з чим затягується проведення експертиз, призначаються додаткові або повторні. Крім того, іноді недобросовісні сторони затягують питання оплати послуг експерта, у зв’язку з чим порушуються строки розгляду справ у суді.
Узагальнення судової практики застосування судами законодавства, що регулює захист прав споживачів, у спорах про визнання кредитних договорів недійсними за 2015 рік
Відповідно до ст.42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Невід’ємним елементом ринкових відносин є правочин - найпоширеніший юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.
При вирішенні справ про захист прав споживачів, у спорах про визнання кредитних договорів недійсними суддям Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська застосовується Конституція України, Цивільний кодекс України, Закони України "Про банки і банківську діяльність"; "Про заставу"; "Про іпотеку"; "Про захист прав споживачів"; "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"; "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та інші нормативно-правові акти, у тому числі видані Національним банком України у межах своїх повноважень, визначених Законом України "Про Національний банк України", рішення Верховного Суду України, прийняті за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
На теперішній час гостро стоїть питання захисту прав споживачів фінансових послуг в Україні, оскільки велика кількість громадян уклала кредитні договори та отримала кредитні кошти.
Сам характер фінансово-кредитних відносин, стороною в якій є фізична особа, а також використані у чинному законодавстві терміни "споживчий кредит", "фінансова установа", "фінансова послуга" дають підстави вважати, що правовідносини, які виникають із кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів».
Згідно з преамбулою Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
У ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначено, що фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.
Фінансові послуги можна поділити на банківський сектор і небанківський (кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії та ін.).
Підхід Європейського Союзу до ефективного режиму захисту прав споживачів фінансових послуг базується на трьох основних принципах. Споживачі повинні мати доступ до: достатньої інформації для прийняття поінформованих рішень при купівлі фінансових послуг; не затратних механізмів захисту від порушень договору про надання фінансових послуг; програм фінансової освіти.
В Україні, незважаючи на законодавче закріплення, не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов'язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами.
Через неоднакову судову практику при вирішенні спорів про фінансові послуги Конституційний Суд України у рішенні від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 роз’яснив, що положення пунктів 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
За 2015 рік суддями Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська було розглянуто 8 справ за позовами про захист прав споживачів у спорах щодо визнання кредитних договорів недійсними, з яких лише у 4-ьох справах ухвалені рішення, в інших випадках позови залишено без розгляду з підстав передбачених ч.3 ст.169, ч.ч.3, 5 ст.207 ЦПК України.
У порівнянні з 2013 та 2014 роками у 2015 році до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська надійшло більше справ даної категорії.
Загалом позивачі зверталися до суду про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору, як то наявність у кредитному договорі третейського застереження (окремої третейської угоди), підвищення процентної ставки банком у односторонньому порядку та введення позичальника в оману з боку банку у зв’язку з ненаданням повної інформації про кредитування, отримання кредиту в іноземній валюті тощо.
Проблемними питаннями при розгляді справ є розмежування кредитного договору, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених ч.1ст.215 ЦПК, та кредитного договору, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (ст.ст.536, 638, 1056-1 ЦК).
Під час розгляду справ про захист прав споживачів, у спорах про визнання кредитних договорів недійсними судді Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська намагаються повно з’ясувати фактичні обставини справи, дати правильну юридичну оцінку доказам, належним чином перевірити пояснення сторін, для чого перевіряється кожний довід позивачів та витребовуються у Банків належні докази, які подаються не завжди в належному вигляді та у відповідні строки, а іноді взагалі не надаються, що є проблемою для розгляду справ у розумні строки, а також на зборах суддів обговорюється судова практика розгляду справ даної категорії, рекомендації судів вищої інстанції, правові позиції та аналізуються причини скасування судових рішень даної категорії.
Також хотілось би звернути увагу на таку проблему, коли суддями роз’яснюється сторонам ст.ст.10,60 ЦПК України, але докази не завжди подаються в суд першої інстанції, а після ухвалення рішення подаються в суд апеляційної інстанції, що призводить до скасування рішень суду першої інстанції.
_03_03.png)
